 24 листопада 2013 року - вшановуємо жертв Голодомору 1932-1933 років.
Спогади про голодомор:
"Про голодомор мені відомо з розповіді моєї прабабусі Полоз (Пожарко) Марини Прокопівни (1921 - 2003).
З її слів, вона народилася у 1921 році в селі Мірча Бородинського району Київської області в селянській сім'ї. Батько - Пожарко Прокіп Корнійович та мати виховували шестеро дітей: двоє хлопців та четверо дівчаток. Родина була дружня та працьовита. Самостійно обробляла землю, тримала худобу (коней, корів, свиней, птицю) мала пасіку тощо. Діти змалку привчалися до важкої селянської роботи.
Восени 1933 року, коли бабусі було 12 років, під час створення колгоспів, у сім'ї силою відібрали худобу, картоплю, зерно та інші продукти харчування. На наступний день вже не було чого їсти. Почався голод. Потім батько поїхав до Києва, де зник безвісті. А мати від голоду померла. Зиму 1933 - 1934 року діти ледве пержили. Вони врятувалися від голоду лише тому, що мали можливість обмінювати одежу на продукти, як правило ходили пішки до 18 кілометрів на станцію Бородянка.
Події, що найбільш запам'ятлися бабусі під час голодомору:
Під час голоду прабабуся від недоїдання була пухлою, з її тіла сочилася вода, всі родичі вважали, що вона не виживе. Одного разу прабабуся, лежачі на печі, почула, як її мати, яка помираючи, покликала до себе найстаршу дочку Уляну, і наказала: "Уляна, коли я помру, поховайте мене в одежі, в яку я вдягнена. А коли помре Марина, зробіть їй труну і одягніть її як наречену, бо вона дівчина. Фату зшийте їй з тюля, що висить на вікнах". Наступного дня мати померла.
У найтяжчі часи голодомору, коли вже не було чого їсти, батько зник безвісті, мати померла, два брати пішли на заробітки. В сім'ї залишилось четверо дівчаток: старша сестра Уляна, прабабуся Марина і дві молодші сестри Таня і Надя. По селу пішли чутки про канібалізм. Їсти було нічого, сестра Уляна прийняла рішення відвести молодших сестер на станцію, залишити їх там, сподіваючись, що їх заберуть в інтернат. Сестра Уляна та Марина взяли молодших Таню і Надю і пішки пішли на станцію. Коли вони прийшли на станцію наказали дівчаткам трохи посидіти в приміщенні вокзалу, а потім заплакати і коли до них підійдуть працівники вокзалу, сказати що вони заблукали і хочуть їсти.
Повернувшись додому старші сестри відчули свою провину перед сестрами і не могли між собою спілкуватися, всю ніч не могли заснути і вирішили наступного дня знову піти на станцію і забрати молодших сестер. Але ранком їх сусідка привезла вантажівкою дівчаток додому, пояснюючи, що побачила їх в приміщенні вокзалу, з'ясувала, що ті заблукали.
Таким чином родина Пожарко стала жертвою голодомору, як і тисячі інших сімей того часу."
Артем Полоз, учень 7-Б класу.
|
